ЛЕВАДА АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН смт. КУЙБИШЕВЕ
Народився 1 липня 1932 року на хуторі Дача (Зняте з обліку 17 листопада 1976 року – Автор) Більманської сільської ради. Цей населений пункт засновано було, очевидно, під час ленінського НЕПу. Анатолій Петрович, у своїй збірці «Мандри», в оповідці «Слово про Дачу», пише такі рядки: «Як дибати на північ від Могили, І верст отак хоч сім якщо пройти, Натрапиш на руді лобасті схили, Мов підчеревки велетів крутих. Повилягались у віки глибокі Й у всі віки сумлінно берегли Благословенної Агари спокій Такі ж благословенні береги. … І все це Дача. Та Попова дача. Вона болить мені вже стільки літ. Десь саме тут зустрів я і побачив Чарівну музу і прекрасний Світ» Саме тут, на Поповій дачі, як
стверджує автор цих рядків, у селянській сім'ї, народився Анатолій Петрович Левада. У сім'ї Анатолій був первістком. В хуторі дитячого садочка не було, а матері Марії Яківні, треба було день у день працювати, Анатолія віддали на догляд сусідці – бабусі Мотроні Іллівні Осєєвій. Батьки дуже опікувалися за ним. Ось хоч би таке. Марія Яківна працювала на різних роботах у бригаді. А на обідню перерву вона мала збігати на тирло подоїти корівку, впорати домашнє господарство, приготувати щось у торбинку чоловіку і знову йти на роботу. І вона все встигала, окрім одного – пообідати, бо в цей час бігла до сусідського віконця, щоб через шибочку побачити, чи не скривджене її чадо. Дещо згодом, коли Анатолій трішки зіп‘явся на ніжки, Марію Яківну перевели працювати на свинарник, він допомагав матері на вигоні пасти свиней. Це для нього було неабияким задоволенням. Пізніше Марія Яківна працювала дояркою, Анатолій вслід за нею «хвостиком» бігав на тирло і в молочарню і, звичайно ж, був повноправним членом їхнього колективу і всіх їхніх «заходів». Батько Анатолія Петровича працював бригадиром. Дача мала доволі солідний клапоть рівної, мов стіл, землі у прирічковій смузі, колгоспне керівництво прилаштувало її під городину. Там сіяли все, що було потрібно: помідори, огірки, перець, капусту, баклажани та інше. Отож рано навесні в долині вже порпались сільчани: нарізали плугами й лопатами борозни, поглиблювали канави, лаштували примітивні шлюзи для перекриття та переспрямування води та робили інші потрібні справи, щоб в потрібний час дружно впоратися з посадкою овочевих культур. В 1937 році, коли Анатолію було п'ять років, батьки з родичами та друзями розібрали саманну хату на Дачі, перевезли весь матеріал на центральну садибу колгоспу в село Трудове, побудувалися. Тут Анатолій пішов до школи. А згодом війна, що поламала долі і лишила самого життя мільйони людей. Анатолій Петрович згадує: «Як зараз пам'ятаю недільний день. До новозбудованого клубу, не знаю з якої нагоди, збиралися сільчани. Молодь, і, навіть, парубки, на вигоні грали у маткового. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Та телефонний дзвінок з району до контори, що містилася під одним дахом з клубом, змінив атмосферу недільної безтурботності на нервове напруження, смуток. Деінде почувся жіночий плач. Сільчани почали розходитись по домівках, забираючи свою дітвору. Село принишкло в тривожному чеканні. Уже на другий-третій день на колгоспних дрогах, якими користувався голова правління, на звичайних бричках з музикою, співом та душероздираючим голосінням жінок і дітей, через кряж, до Куйбишевого, відбули перші новобранці. Хто тоді міг знати, що більшість з них востаннє в своєму житті бачать рідне село, батьків, дружин, наречених, дітей? Почали надходити тривожні вісті про відступ Червоної армії, а невдовзі степами пішли череди великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней. Все прямувало на Схід. У небі над нами все частіше почали з‘являтися повітряні «каруселі», згодом стали чутними вибухи, а в одне з жовтневих надвечір‘їв, здіймаючи куряву, промчалися триколісні мотоцикли з солдатами в зелених рогатих касках, при зброї. Ніч, що наступила після цього «візиту», можна назвати страшною: вибухи снарядів, кулеметна тріскотня, галас людей, іржання коней, рев моторів, пожежі – все злилося в суцільний тривожний гул. А на ранок в село почала, ламаючи, рубаючи садки для маскування, втягуватися ворожа важка техніка. Почалось життя на окупованій території…». Анатолій Левада із покоління дітей війни – пережив окупацію, пам'ятає день визволення рідного села, а ще краще – радісний День Перемоги. Звичайно, він не в змозі забути труднощі воєнного та післявоєнного періоду, на власному досвіді знає, що таке холод і голод. Після закінчення початкової школи в Трудовому, продовжив своє навчання на станції Царекостянтинівка. Це десять кілометрів в один кінець. Добирався, на попутньому вантажному потягу чи «маневрушкою» в будь-який час дня і ночі, аби не пішки. У пам'ятному 1947 році Анатолій Петрович подався у Маріуполь Сталінської області (з листопада 1961 року Донецька область – Автор), там навчався у ремісничому училищі, бо там кожного дня годували та забезпечували житлом і одягом. Був відмінником. Через рік пішов до вечірньої школи робітничої молоді. І тут біда. Відмовила, а згодом розпухла права нога. Поклали в лікарню. Стало питання про ампутацію. Про це стає відомо директору училища. Він навідується в лікарню. Не радив погоджуватись на операцію, а через декілька днів він його відправив пасажирським поїздом у Крим, у Євпаторію, до санаторію трудових резервів «Ударник». Через місяць Анатолій Петрович самостійно повернувся до училища. По закінченні ремісничого училища був робітником-слюсарем цеху електрозабезпечення заводу імені Ілліча в місті Маріуполь. Як відмінник навчання, був направлений у м. Київ на навчання у технікум трудових резервів, та через деякі непорозуміння він спізнився на вступні екзамени. Повернувся в село Трудове. Працював слюсарем, токарем, електриком. З 1951 по 1956 роки служив у лавах Радянської Армії. Службу проходив у Калінінграді, Латвії та на Кольському півострові. Будучи на строковій службі, виконував офіцерські обов'язки – працював звільненим секретарем комсомольської організації військової частини. В армії в 1954 році став комуністом. Звільнившись у запас, повернувся додому. На третій день директор щебеневого заводу В.П. Сащук запросив його на роботу. Працював токарем. Через півроку викликали в Куйбишевський райком партії. А.М. Сапун запропонував роботу другого секретаря райкому комсомолу. З березня 1957 по вересень 1960 року – другий, затим перший секретар Куйбишевського райкому комсомолу. Це були найщасливіші роки в житті Анатолія Петровича. Вихідних у райкомівців практично не було, бо в районі ввійшли в систему комсомольські суботники та недільники, а на них обов'язково були присутні і працювали на рівні зі всіма комсомольські працівники району. Це були нелегкі повоєнні роки, і молоді, завзяті руки були потрібні скрізь. На суботниках комсомольці робили саман і допомагали в будівництві хат інвалідам війни і праці, ремонтували ферми, облаштовували танцмайданчики, садили сади, парки. На місці сьогоднішнього Меморіалу Слави був побудований кінотеатр «Комсомолець». На хуторі Азов колишнього колгоспу імені Куйбишева комсомольці робили цеглу і самотужки збудували бригадний клуб. В районі працювало біля 40 комсомольських та комсомольсько-молодіжних тваринницьких ферм, вели перед комсомольсько-молодіжні тракторні та комбайнові агрегати. Комсомольці займалися розведенням кролів. В колгоспі «Україні» була збудована кролеферма. Краще інших йшли справи у гусарківців та зразківців. Комсомольці були душею розважальних, культурно-масових заходів. Всі райкомівці були учасниками художньої самодіяльності районного будинку культури. Це тільки окремі, і, може, не самі вдалі штрихи з діяльності комсомолії тих часів, до якої якось був причетний Анатолій Петрович Левада. Працюючи, закінчив 10 класів Куйбишевської вечірньої школи. З 1960 по 1964 роки Анатолій Петрович – слухач Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. В 1966 році здобув другу вищу освіту, заочно закінчивши Київський ордена Леніна державний університет імені Т.Г. Шевченка. На прохання тодішнього редактора «районки» В.Є.Усика райком партії направив Анатолія Петровича працювати в газету на посаду завідуючого відділом партійного життя. Він пропрацював в редакції газети тільки півроку, хоча було всього, навіть до конфліктів з «самим». Але для творчої людини важко уявити щось цікавіше. Там Анатолій Петрович згодом став членом Спілки журналістів України. Після хрущовських «новацій» у партійному будівництві, коли райкоми партії були поновлені в своїх правах і обов‘язках, в січні 1965 року Анатолія Петровича затвердили завідуючим оргвідділом Куйбишевського райкому партії. В грудні 1967 року був обраний секретарем, а з червня 1969 по жовтень 1983 року А.П.Левада – другий секретар Куйбишевського райкому партії. І, хоча, за службовими обов‘язками, він відповідав за ідеологічні питання, нерідко доводилося перебирати на себе функції не притаманні ідеологу. Ось хоч би: обладнання пляжу на ставку в центрі Куйбишевого, вичищення ставка в лісництві, будування піонерського табору «Росинка», будування підземного тиру, де дозволялась стрільба з бойової вогнепальної зброї, обладнання спортивного майданчику біля сучасної церкви, обладнання містечка атракціонів, яке, на жаль, в наші часи знищили, нічого не давши взамін, нарешті – будівництво центрального стадіону. Саме в той час у всіх середніх школах району були збудовані і обладнані тири, в багатьох селах збудовані меморіали та пам‘ятники воїнам-землякам, що не повернулись з війни. У ті роки споруджена і Алея слави. У всьому цьому, велика заслуга Анатолія Петровича. Саме тоді, в ті далекі вже тепер часи, дещо вдалося поліпшити роботу культурно-освітніх установ району, народився тепер уже народний хор районного будинку культури, народний духовний оркестр районного будинку культури та інше. До речі, хороші хори були в багатьох трудових колективах та школах району. Багатогалузевим господарством району, особливо середньою його ланкою, керували люди, котрі не завжди мали навіть загальну середню освіту. Райком партії поставили перед собою мету поліпшення кадрового потенціалу в районі. Було вирішене питання зарахування біля 300 чоловік з району для навчання тільки в Оріхівському сільськогосподарському технікумі на заочне відділення. Досить солідний контингент був улаштований у вищі навчальні заклади, в т. ч. біля 15 осіб у Запорізький медичний інститут. І, головне, Анатолій Петрович, контролював хід навчання. Раз на квартал в райкомі партії збирали всіх заочників і аналізували хід навчання. Успішність кожного студента-заочника надавалась з навчальних закладів. Одним із головних завдань була організація соціалістичного змагання серед трударів району. І, Анатолію Петровичу, це непогано вдавалося. В районі народився рух доярок-трьохтисячниць, було організоване змагання тракторних та комбайнових агрегатів, господарств району. По-своєму намагалися заохочувати передовиків виробництва. Газета «Прапор комунізму» регулярно і талановито інформувала населення району, інколи й області, про трудові здобутки хліборобів і тваринників району, випускались «блискавки», «бойові листки», присвоювались почесні звання хліборобів і тваринників, вручались перехідні червоні вимпели і призи та ін. На зустріч з хліборобами району запрошували знатних людей України і Союзу. У нас в районі побували журналісти редакції журналу «Радянська жінка», льотчик-випробувач Марина Попович, космонавт Юрій Глазков та інші. До Зоряного містечка космонавтів їздила делегація району. У період перебудови працював заступником голови Куйбишевського райвиконкому.
У незалежній Україні А.П. Левада був заступником глави Куйбишевської районної державної адміністрації, заступником голови районної ради із роботи виконавчих органів. Анатолій Петрович нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (8 грудня 1973 р.) , «Знак Пошани», медалями, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Нині не полишає своє давнє захоплення поезією. Видав сім збірок своїх творів: «Світанки над Бердою», «Я з орачів», «Сполохані струни пам'яті», «Волинська балада», «Махтеєві болі», «Мандри», «Відлуння». Зустрічається із читачами. Активний учасник клубу «Літературно-музична вітальня», любительського об'єднання «Ветеран». Поезією захопився із шкільних років. Вона у нього лірична, або ліроепічна, та завжди патріотична. Під час строкової служби вірші друкував у армійській газеті. Вірші пройняті патріотизмом та ліризмом, поетичні рядки - це своєрідні оди рідному краю, натхненній, чесній праці, це гордість за причетність до хліборобського роду, це і боротьба проти усього того, що заважає рухатись вперед. За вагомий особистий внесок в соціально-економічний розвиток Куйбишевської територіальної громади, довгорічну активну громадську та літературну діяльність Анатолію Петровичу Леваді виконком Куйбишевської селищної ради присвоїв високе звання «Почесний громадянин смт. Куйбишеве».1 Анатолій Петрович пишається своїми дітьми: донькою Ларисою, синами Олегом та Олександром. Має чотирьох онучок та одну правнучку.
